Байрам, 16 років, Чаплинка
Про бажання ходити до школи
Я не вчилась у школі. Всі мої брати та сестри вчились, а я ні.
Під час війни наш будинок на Херсонщині було обстріляно і зруйновано. Ми всі врятувались, але мою старшу сестру Клаву було сильно поранено: в руку, ногу, груди.
Отак із нею, пораненою, ми і ховались, де тільки могли. Часом нам допомагали інші люди, часом ночували в полі або в лісі.
І після війни наші батьки багато працювали, нас же шестеро дітей було. А я за сестричкою доглядала, постійно біля неї була.
Але все ж втратили ми сестру. Бо тяжкі рани у неї були.
І я все одно не пішла до школи, та й не дуже вже й хотілося.
Переслідування ромів
Велику кількість ромів було вбито під час війни. На початку окупації каральні загони не мали чітких наказів щодо ромів, а тому часто діяли на власний розсуд. При цьому значну роль відігравали особисті упередження керівників і виконавців наказів. Від самого початку війни ромів принижували й дискримінували.
Згодом нацистська політика масового вбивства поширилася спочатку на мандрівних ромів, а потім на всіх представників цього народу. Їм доводилося тікати і ховатися від німців, а також деяких колишніх сусідів.
Багато ромських родин уже давно мешкали на теренах України, мало відрізнялися від своїх неромських сусідів, добре знали російську, українську мови. Іноді це рятувало їм життя.
Чому Байрам та її родина мали ховатися всю війну? Від кого? Хто допомагав їм?
У чому відмінність їхнього досвіду порівняно з
постраждалими від воєнних дій односельчанами?
Перегляньте відеоісторію Альони, де вона
розповідає про свою родину і те як це, бути ромкою сьогодні
(с) Stories that Move. Більше історій тут.
Як почуваються ромські діти та підлітки в Україні? Чому завжди важливо пам’ятати, хто ти є?
Чого ми можемо навчитися від Байрам та Альони сьогодні?