Байрам, 16 років, Чаплинка

Про бажання ходити до школи

Я не вчилась у школі. Всі мої брати та сестри вчились, а я ні.
Під час війни наш будинок на Херсонщині було обстріляно і зруйновано. Ми всі врятувались, але мою старшу сестру Клаву було сильно поранено: в руку, ногу, груди. Отак із нею, пораненою, ми і ховались, де тільки могли. Часом нам допомагали інші люди, часом ночували в полі або в лісі.
І після війни наші батьки багато працювали, нас же шестеро дітей було. А я за сестричкою доглядала, постійно біля неї була.

Але все ж втратили ми сестру. Бо тяжкі рани у неї були.
І я все одно не пішла до школи, та й не дуже вже й хотілося.

Переслідування ромів

Велику кількість ромів було вбито під час війни. На початку окупації каральні загони не мали чітких наказів щодо ромів, а тому часто діяли на власний розсуд. При цьому значну роль відігравали особисті упередження керівників і виконавців наказів. Від самого початку війни ромів принижували й дискримінували.

Згодом нацистська політика масового вбивства поширилася спочатку на мандрівних ромів, а потім на всіх представників цього народу. Їм доводилося тікати і ховатися від німців, а також деяких колишніх сусідів.
Багато ромських родин уже давно мешкали на теренах України, мало відрізнялися від своїх неромських сусідів, добре знали російську, українську мови. Іноді це рятувало їм життя.